Чуканова А.
9 лип. 2022 р.
Реляційний психоаналіз - це сучасна психоаналітична перспектива, що підкреслює значущість дійсних людських відносин у формуванні особистості, психопатології і в лікувальному процесі.
Реляційний рух виник в США в 80-і роки минулого століття. Реляційні аналітики першого покоління були вихідцями з інших психоаналітичних традицій: інтерперсонального психоаналізу, селф психології і підходів в рамках теорій об'єктних стосунків. Відображаючи вплив наукових, соціальних і філософських віянь того часу (теорія прихильності, дослідження немовлят, феміністичний рух, перспективізм і конструктивізм у філософії), вони забезпечили критику існуючих психоаналітичних моделей і переосмислили теорію і практику психоаналізу.
Різноманітність поглядів, які привнесли з собою перші реляційні автори, зумовило поліфонію позицій у рамках цієї традиції. Таким чином реляційний психоаналіз не представляє собою єдиної моделі і не зводиться до уніфікованого набору організуючих принципів. Це, скоріше, перспектива, ніж теорія, загальний грунт, на якому можуть виростати різноманітні теоретичні та клінічні моделі.
Це стає можливим за рахунок властивого їй діалектичного мислення, яке виходить за межі дихотомій - свідоме / несвідоме, інтрапсихічне / інтерпсихічне, індивідуальне / соціальне, реальні відносини / фантазійні відносини, конфлікт / дефіцит та ін., які ставили на чільне місце лише один з вимірів людського досвіду. Реляційна теорія створює простір, в якому могли б одночасно співіснувати протилежності, у взаємній напрузі і чергуванні одне з одним в якості фігури і фону.
Незважаючи на множинність і різноманітність реляційних голосів, всі вони пронизані загальними постмодерністськими філософськими припущеннями. Так, наприклад, гносеологічна позиція реляційного терапевта (як суб'єкта пізнання) розташовується виключно «всередині» терапевтичних відносин і власної суб'єктивності (яка оголошується «непереборної»). Реляційний психоаналіз є радикальною теорією поля, в якій у терапевта відсутня точка, з якої він міг би мати доступ до чистої об'єктивної картини процесів, що відбуваються в терапії.
Конструктивістські положення говорять нам про те, що не існує готової істини, яку ми відкриваємо разом з пацієнтом. Існує множинність «істин» (конструкцій, перспектив), які спільно створюються в кожен момент часу всередині специфічної аналітичної діади. Будь-яке розуміння контекстно-залежно та є предметом переговорів.
Таку позицію не слід плутати з релятивізмом. Для реляційного аналітика зовнішня реальність існує. Але вона недоступна для нас як така. У нашому розпорядженні лише численні інтерпретації дійсності, суб'єктивні ракурси реальності.
На рівні теорії психічного розвитку реляційна перспектива підкреслює важливість фактичних взаємин із значущими іншими для формування селф. Це відрізняє її від тих психоаналітичних підходів, де на чолі стоять ендогенні тяжіння, а людським стосункам відводиться другорядна роль.
Селф розуміється не як унітарна одиниця. Швидше, воно утворюється безліччю окремих станів, що безперервно змінюють один одного в різних міжособистісних контекстах. Відповідно в терапії ми маємо справу з множинними конфігураціями відносин, що виникають між різними станами селф терапевта і пацієнта.
Селф в реляційної традиції не є унітарною, ізольованою і самодостатньою системою. Ми постійно знаходимося під впливом оточуючих контекстів. Це не означає, що не існує внутрішніх стійких нахилів; але означає те, що вони недоступні нам в чистому вигляді. Тому в кабінеті ми маємо справу лише з продуктами нашої взаємодії, все феномени - спільно-створені. Терапевтичні відносини утворюють афективну, когнітивну і інтерактивну систему, окремі елементи якої доступні обом учасникам, а інші дисоційовані в кожного з них.
Перераховані вище положення змінюють способи буття терапевта у відносинах з пацієнтом. Терапевтичні відносини розуміються як взаємні (вони утворюють систему взаємного впливу і регулювання), але асиметричні (в плані розподілу ролей і відповідальності). Реляційний аналітик вільно і креативно використовує свою суб'єктивність, розташовується в позиції учасника- спостерігача, де виникають і розвиваються відносини, всередині яких він дозволяє собі бути поміченим і зміненим, переміщеним, зруйнованим і ін.
Реляційні психоаналітики відкидають деякі традиційні психоаналітичні концепти (наприклад, як заздрість до пеніса, потяг до смерті і ін.) І переосмислюють інші (наприклад, перенесення, Едіпів комплекс). На практиці - замість класичного психоаналітичного фокуса на перенесенні і його вирішенні як основи терапії, реляційний підхід акцентує увагу на центральній ролі розігрувань, які втягують як терапевта, так і пацієнта; прогрес терапії залежить від виявлення і вирішення цих розігрувань.
Серед провідних реляційних мислителів можна виділити Стівена Мітчелла, який вперше синтезував реляційні ідеї і створив платформу для їх подальшого розвитку, Льюїса Арона з його розробкою різних вимірів взаємності в аналітичних відносинах, а також акцентом на дослідженні, як пацієнт переживає суб'єктивність аналітика, Філіпа Бромберга з його ідеями про травму, дисоціації та множинних станах селф, Роберта Столороу з його теорією інтерсуб'єктивності і контекстуально-феноменологічної перспективи, Джесіку Бенджамін з ідеями про взаємне визнання і психоаналітичного Третього, Ірвіна Хоффмана з діалектико-конструктивістської перспективою психоаналітичного процесу та багатьох інших.